Опубліковано 16.02.2018

Українській державності 1180 років…

Бертинські аннали (830—882 рр.) повідомляли про Угоду між Візантією і Руською державою (838 рік), що є документальним підтвердженням існування України-Руси уже в ті часи.
За Київською Руссю були Галицько-Волинське князівство, Гетьманщина, УНР, нарешті — Україна, суверенна, незалежна, демократична, соціально-правова держава (ст. 1 Конституції України).
Нинішня публікація, авторами якої є державні діячі, науковці, — лише початок потужної дослідницької роботи, що має у підсумку наповнити змістом усю непросту історію Української державності.

На знімку: перша сторінка перекладу та копії сторінок Бертинських анналів з Manchester Medieval Sources series.

 

Передслово. У сучасному українському суспільстві спостерігається підвищений інтерес до історії національної державності, її витоків і утвердження, що має превелике значення і для самоідентичності кожного українця, і для консолідації усього українського народу заради якісного розвитку сучасної України.
Щодо цього не менш важливим, базовим, фундаментальним є питання точки відліку української державності або більш конкретний час заснування Української держави. Адже необхідно пам’ятати, що одним із важливих атрибутів сучасної держави є її офіційна назва і час заснування.
Спробуємо дати науково обґрунтовану відповідь на це запитання.

Олександр СВЯТОЦЬКИЙ, Степан КУБІВ, Руслан СТЕФАНЧУК і Анатолій ГОРЛОВ
під час обговорення у редакції «Голосу України»
стратегії наукового наповнення історичної тяглості
української державності.

Леонід КРАВЧУК. Витоки української державності. 

Леонід КРАВЧУК,
перший Президент України.

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я (на території сучасних Миколаївської, Херсонської, частини Одеської областей, а також у Криму) сформувалися перші державні утворення. Це були ранньосередньовічні держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення організованого суспільства у державу.
У результаті об’єднання слов’янських племен у VІІ—VIII ст. виникла рання українська держава з центром у Києві — Руська земля, основою якої були нинішні українські землі. Оскільки найінтенсивніше у цей період розвивалося об’єднання полян із центром у Києві, то й держава, яка тут виникла, стала називатися Київська Русь. Її територія у IX ст. об’єднувала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося створення Української державності. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців. Процес їхньої політичної консолідації зумовлений також низкою інших внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боротьбі зі спільними ворогами. Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (1019—1054). Саме у цей час було укладено перший правовий кодекс Київської Русі — «Руську Правду», яка стала своєрідним фундаментом писаного законодавства Київської держави, її розквіту і могутності за часів «золотої доби» Ярослава Мудрого, важливою складовою культури наших далеких пращурів. У ХІІ ст. після розпаду Київської Русі з великих князівств, що в цей час існували на території України, виділялися Галицьке і Волинське, які в 1199 p. об’єдналися в одну Галицько-Волинську державу. Вона стала спадкоємницею і наступницею Київської Русі, продовжила державотворчі традиції на українських землях. Створення Галицько-Волинської держави — важливий етап в історії української державності. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури ввійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи. Найбільшого розвитку Галицько-Волинська держава досягла за князя Данила Романовича (1238—1264), охопивши значну частину земель колишньої Київської Русі. Галицько-Європейські правителі на чолі з Папою Римським вважали галицько-волинських Романовичів законними правонаступниками володарів Русі. Особливо активізувалися зв’язки Данила Романовича з Папою Римським. Папа ініціював Данилові укласти церковну унію з Римом, що підняло би Русь і самого Данила до рівня могутніх західноєвропейських держав та монархів. На початку 1253 р. Папа Римський відрядив до Данила посольство на чолі з легатом Опізо з пропозицією прийняти королівський титул. Коронувався Данило у м. Дорогочині, де він перебував у поході проти ятвягів, у листопаді 1253 р. Це стало визначною для всієї Русі подією. Отримання королівського титулу з рук Папи (Данило коронований «світлішим королем всієї Русі») зробило Романовича за правовим і політичним становищем рівним з усіма іншими коронованими правителями Європи. Ставши королем, Данило не лише прирівнявся до європейських монархів, а й кинув виклик Бату­хану. Отже, і Київська Русь, і Галицько­Волинська держава відіграли важливу роль в історії українського державотворення. Галицько-Волинська держава мала також значний вплив у тогочасній Європі, була активним учасником тогочасного міжнародного життя.
Наступний етап розвитку Української державності започаткувала перемога українського народу в Національно-визвольній війні 1648—1654 pp. Її результатом стало відродження Української козацької держави — Гетьманщини та формування правової системи цієї держави (середина XVII — друга половина XVIII ст.). Відродження української козацької держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б. Хмельницький уклав із Річчю Посполитою. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація, і населення, яке на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Важливою ознакою відновленої держави було право. До основних джерел права цього періоду слід віднести гетьманські статті — конституції Гетьманської держави. Проте царський уряд дедалі більше обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення і спроба кодифікації українського права («Права, за якими судиться малоросійський народ»). Укладення українсько-московського договору 1654 р. прирікало Україну на поступове обмеження та ліквідацію її державності.
Третій важливий історичний період відновлення Української державності — це національно-визвольні змагання 1917—1921 pp. Цей період в історії України характеризується значною політичною, військовою та дипломатичною діяльністю українських національних сил, спрямованою на відродження самостійної держави на українських етнічних землях у 1917—1921 рр. Революційні події в Україні 1917—1921 рр. привели до проголошення національної державності у формі Української Народної Республіки за Центральної Ради, Української Держави за Павла Скоропадського, Української Народної Республіки за Директорії і Західноукраїнської Народної Республіки, яка мала важливе значення для відновлення Україною незалежності у 1991 р., утвердження історичної єдності українських земель, консолідації українського суспільства, зміцнення міжнародного авторитету України. Українська революція 1917—1921 рр. докорінно змінила політичну ситуацію в Україні та вплинула на геополітичні зміни в Європі після Першої світової війни. У процесі становлення та розвитку української державності протягом 1917—1918 рр. межі її території розширилися й охопили майже всі землі Наддніпрянської України, а з падінням Австро-Угорської імперії процес поширився на західноукраїнські землі, де була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. 22 січня 1919 р. відбулася Злука західних і східних українських земель. У часи Української революції вдалося зібрати у межах Української держави майже всю українську етнографічну територію. Наслідки Першої світової війни і вирішення Паризькою мирною конференцією територіальних питань у післявоєнній Європі, на жаль, обернулися не на користь України, українцям довелося жити на території чотирьох держав — РРФСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини, але ідея соборної України, безумовно, і надалі існувала.
Не можна з історії Української державності відкидати і період радянський. Українська Радянська Соціалістична Республіка існувала з 10 березня 1919-го по 24 серпня 1991 р. У цей період сформувалася комуністична державно-політична формація, що постала як результат збройної агресії більшовицької Росії при допомозі місцевих більшовиків проти Української Народної Республіки. Ця держава відома тоталітаризмом сталінського штибу та геноцидом українців, зокрема, кількома голодоморами, які прийшли на зміну українізації 1920—1930-х рр. У Західній Україні, яка була приєднана до складу СРСР восени 1939 рр., з метою встановлення більшовицького режиму та придушення українського визвольного руху проводились масові депортації місцевого населення та численні каральні акції НКВС—МДБ. На відміну від Української Народної Республіки, яка встановила дипломатичні відносини більш як з 20 країнами, Українська СРР/РСР не отримала міжнародного визнання, незважаючи на те, що 1945 р. стала однією зі співзасновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН). УРСР припинила своє існування у 1991 р., з розпадом СРСР: фактично — із прийняттям Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., а формально — із підписанням Біловезької угоди 7—8 грудня 1991 р.
Національне відродження в Україні активізувалося на початку ХХ ст. Його результатом стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Найбільшою подією в історії України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, в якому була проголошена державна незалежність України і створення самостійної держави — України та зазначено, що її територія є неподільною і недоторканною, на її територію поширилася чинність винятково Конституції і законів України. 1 грудня 1991 р. Акт проголошення незалежності України був одностайно схвалений її народом на всеукраїнському референдумі. Його підтримали 28,8 мільйона громадян, або приблизно 90 відсотків тих, хто взяв участь у референдумі. Почалася нова сторінка в її історії.

Степан КУБІВ. Українська революція 1917—1921 років і відновлення української державності. 

Степан КУБІВ,
Перший віце-прем’єр-міністр України.

У 1917—1918 рр. в умовах краху Російської й Австро-Угорської монархій та революційних подій український народ знову став на шлях свого державного відродження. Рівно сто років тому український народ об’єднався довкола ідеї національного визволення, виявив волю, героїзм і жертовність у боротьбі за державність і свободу. Українці вперше за майже трьохсотлітню історію використали шанс реалізуватись як державна нація. Як відомо, 17 березня 1917 р. було створено Українську Центральну Раду — основний рушій революційних національно-демократичних змін в Україні. Попри відчутні автономістські переконання, демонструючи високий рівень демократичних цінностей та свобод, українці прямували до відновлення своєї державності. На жаль, поступовий розвиток подій був перерваний військовою агресією більшовицької Росії. На захист щойно проголошеної незалежної Української Народної Республіки стали найсвідоміші українці — молодь. Подвиг Героїв Крут назавжди ввійде в історію як символ мужності та самопожертви борців за волю України. У той час українське питання було в епіцентрі міжнародної політики. Але дуже швидко стало очевидним, що геополітичні плани світових країн не передбачали появу сильної демократичної української держави. Гетьман П. Скоропадський спробував збалансувати між внутрішніми і зовнішніми обставинами. Під його егідою було розгорнуто активну міжнародну діяльність та забезпечено розвиток війська, освіти і науки. Водночас Україну поступово охоплювала глибока суспільно-політична криза, яка загрожувала ідеї української незалежності. Продовжуючи національні демократичні ініціативи, відновлена Директорією УНР опинилася у критичній ситуації. Українці перебували у стані постійної оборонної війни з декількома ворогами одночасно. Ще три роки вони героїчно боролися і захищали національну державність, але зазнали поразки. Однак український народ назавжди усвідомив, що його споконвічна мрія про власну державу може стати реальністю.
Особливою сторінкою в історії Української революції є Західноукраїнська Народна Республіка. На Галичині, незважаючи на збройне протистояння із Польською державою, українці зуміли налагодити дійову систему державного управління та забезпечити належне функціонування головних суспільних інститутів. Невдовзі об’єднані українські сили могли гарантувати успіх загальної визвольної боротьби, однак украй несприятливі геополітичні обставини прирекли наші державницькі сподівання на невдачу.
На окрему увагу заслуговують й інші важливі аспекти революційних подій. Насамперед це масовий повстанський рух, символом якого є Холодноярська республіка. Це участь війська у державотворчих процесах. Це діяльність української політичної еміграції та діаспори, які завжди підтримували ідею відновлення української державності та є надійною опорою для України й нині. І звичайно ж, це видатні постаті Української революції — безпосередні учасники процесу державотворення.
Сьогодні, оцінюючи події сторічної давності, ми простежуємо тяглість українських державотворчих і визвольних традицій. Спадкоємність сучасної української державності передовсім постає через державну символіку і національну валюту, які ми перейняли від УНР.
Безперечно, найбільшим здобутком Української національної революції є проголошення Соборності українських земель. 22 січня 1919 р. увічнилось як визначальний момент у розвитку українського державотворення і всієї національної історії, як безальтернативний приклад єдності українського народу. Відтоді Україна стала самостійною, Соборною державою, якою є і сьогодні.
Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. мали колосальний вплив на формування української нації і боротьбу українського народу за національну гідність та державну незалежність у ХХ ст. Мільйони борців за волю України продовжували традицію визвольних змагань.

Олександр СВЯТОЦЬКИЙ. Етапи національно-визвольної боротьби українського народу. 

Олександр СВЯТОЦЬКИЙ,
доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України.

У періодизації історії Української держави можна виділити такі періоди її становлення і розвитку: Перший — Київська Русь, Галицько—Волинська держава. Другий — Запорізька Січ та Українська козацька держава (Гетьманщина). Третій — УНР за Центральної Ради, Українська Держава за П. Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР. Четвертий — Сучасна Українська держава. На жаль, були періоди, коли Українська державність була перервана і територія  України перебувала у складі іноземних держав.
Варто наголосити, що зародження ранньої Української державності почалося з VІ ст. н. е., засновниками якої стали князі Кий, Щек та Хорив, котрі започаткували династію перших її правителів — Києвичів (як у сусідній нам Польщі — династія П’ястів). Подальший розвиток Руської землі привів до утворення могутньої ранньосередньовічної Української держави — Київської Русі, основу якої становили етнічні українські землі. Підкреслюємо свою позицію, яка збігається з державницькою позицією багатьох відомих давніших і сучасних істориків та дослідників, — саме української. Спроби російських великодержавних істориків — і царських, і пізніших часів — зобразити Київську державу російською, Київ — «матерью городов русских» були спробами присвоїти собі чужу державницьку історію, тобто нашу, українську історію. Невдалим, дещо пом’якшеним варіантом великодержавної науки є й спроби зобразити Київську Русь так званою колискою трьох братніх народів. Правильно писав свого часу найвідоміший український історик світової слави Михайло Грушевський, що «до тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях у  ІХ—ХІІ ст. (додамо від себе — чи й раніше. — Авт.) проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми та Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена ІХ—ХІІ ст. були її безпосередніми предками». Розпад стародавньої Київської держави призвів до посилення регіональних князівств, які, по суті, у ХІІ — на початку ХІІІ ст. стали незалежними державами. Однією із них, на західних землях Русі­України, стала Галицько­Волинська держава. У ній продовжували розвиватись традиції українського державотворення. Проте в другій половині ХІV ст. Галицько­Волинська держава припинила своє існування.
Національно-визвольна війна 1648—1657 рр. привела спочатку до виникнення української державно-політичної автономії (у складі Речі Посполитої), а згодом — незалежної Української козацької держави. Це був другий етап у історичному процесі становлення української державності — після Київської Русі та Галицько­Волинського королівства. Підвалиною її відродження стала військово-адміністративна система, що склалася у Запорізькій Січі.
Українська козацька держава цієї доби — зі своїми центральними і місцевими органами влади, адміністрацією, судами і військом, зі своєю територією (яка, щоправда, не мала чітко визначених кордонів, бо вони іноді змінювалися залежно від зовнішньополітичної ситуації — але все ж територія була, бо без цього немає держави!) — за формою правління була, вважаємо, демократичною республікою з виборним гетьманом на чолі, унітарною, з демократичним політичним режимом.
Однак істотним недоліком новоствореної держави було невирішення важливої соціально-економічної проблеми — не було звільнено від особистої залежності заможних землевласників усе селянство, не ліквідовано його борги і численні повинності. Не була диференційована компетенція державних органів — вони переважно виконували одночасно і адміністративні, і судові, і військові функції тощо.
Створена в результаті національно-визвольної війни проти Речі Посполитої, Українська козацько­гетьманська держава проіснувала понад сто років — з середини ХVII ст. до кінця ХVIIІ ст. Незважаючи на приєднання до Московської держави у 1653—1654 рр., вона ще довгий час продовжувала зберігати всі ознаки державності — територію, органи публічної влади, армію, судову систему, право. В Україні, як вважаємо, існувала республіканська форма правління з виборним главою держави — гетьманом. Наступний етап національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу припадає на 1917—1921 рр. В умовах краху Російської й Австро-Угорської монархій та революційних подій український народ знову став на шлях свого державного відродження. Українська національна революція 1917—1921 рр. мала епохальне історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального поневолення на початку XX ст. український народ відновив свою незалежну державу. У той час Україна пережила різні форми національної державності: Українську Народну Республіку за Центральної Ради, Українську Державу — Гетьманат П. Скоропадського, Українську Народну Республіку за Директорії, і Західноукраїнську Народну Республіку, але державну незалежність втримати не змогла.
У результаті збройної агресії більшовицької Росії при допомозі місцевих більшовиків проти Української Народної Республіки у Харкові 25 грудня 1917 р. було проголошено Українську радянську республіку, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р. Саме тоді проголосила, а точніше відновила свою державну незалежність, справжній, а не фіктивний суверенітет і Україна — Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Ігор БОЙКО. Час заснування Української держави.

Ігор БОЙКО,
доктор юридичних наук, професор.

Необхідно пам’ятати, що одним із важливих атрибутів сучасної держави є її офіційна назва і час заснування. Без власної назви не існувало і не існує сьогодні жодної самостійної держави як такої. Встановлення часу заснування Української держави є також важливим атрибутом її суверенності, який повинен бути закріплений на конституційному або законодавчому рівні. Основним призначенням цього атрибута є міжнародно-правова та суспільно-політична ідентифікація держави. Він міститиме інформацію про час заснування держави, її національну приналежність, найбільш важливі її суспільно-політичні події на шляху боротьби за свою державну незалежність та буде визнаним власним народом як творцем держави та світовим товариством.
Ґрунтовний аналіз історичного розвитку державотворчих процесів на українських землях упродовж І—ІХ ст. н. е., а також загальновизнані історичні традиції, усталені критерії, об’єктивні наукові підходи щодо визнання зародження держави   дають підстави вважати, що першою слов’янською державою на території України була держава антів, яка утворилася у ІV ст. у межиріччі Дністра і Дніпра. Назва держави походить від назви народу (анти). Візантійські хроністи Прокопій Кесарійський і Менандр та готський Йордан характеризували Антську державу як міцне політичне об’єднання з демократичним ладом. Її ще називали «Антським царством» (Regnum Antorum) або «Антською землею». Проте під ударами аварів держава антів у 602 р. припинила своє існування. Анти, на думку М. Грушевського (вихідці з трипільських племен), були предками українців. Наступні державотворчі процеси на українських землях у історичних джерелах (літописах, хроніках та ін.) пов’язані із заснуванням у Середньовічному Подніпров’ї союзу слов’янського племені полян. Навколо Києва поступово формувалися, зміцнювалися і ставали більшими міжплемінні слов’янські об’єднання за керівництва місцевої князівської династії від Кия до Аскольда і Діра. Консолідація слов’янських племен на межі VIII—ІХ ст. навколо Києва спричинила утворення великої ранньої української княжої держави — України-Руси, ядром, центром якої були нинішні українські землі. З утворенням Київської Русі державність на території України відновилася. У «Повісті минулих літ» та інших історичних джерелах зазначено: сучасники називали свою державу «Руською землею» або «Руссю», а з ХІІ ст. — «Україною», «Вкраїною». На думку українських істориків (М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Щодра, Л. Войтович та ін.), до кінця ХІІ ст. під «Руською землею», «Руссю» розуміли лише територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ — Чернігів — Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь». Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель) у розумінні сучасників Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само «в Русь» їздили зі Суздальської землі. Назву «Київська Русь», загальновживану в історичній та історико-правовій літературі, ввели науковці-історики. У період існування Київської Русі слово «український» уперше простежується у ХІ ст., а назва «Україна» вперше згадується в Іпатіївському літописі 1187 р. стосовно Переяславської землі. Ця територія була основою Київської держави — Руської землі у VIII—ХІІ ст. Формування державної території Київської Русі переважно завершилося наприкінці Х — на початку ХІ ст. У середині ХІ ст. територія Київської держави була найбільшою у тогочасній Східній Європі — її периметр сягав 7 тис. км. Русь простягалася від басейну Вісли — на заході до Ками і Печори — на сході, від Чорного моря — на півдні до Білого моря і Льодовитого океану — на півночі. Київська Русь уже станом на 838 рік була відома на міжнародній арені. Ця дата стала вінцем у тривалій історії пошуку часу започаткування ранньої української державності. Роси, русини, українці — це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, що відома ще з VІІ ст. Спираючись на Бертинські аннали (пам’ятка середньовіччя, написана в Франкській імперії у 830—882 рр.), які були складені (в тій частині, де йдеться про Русь) Пруденцієм Труаським, двірським капеланом Людовика I (814—840 рр.) за часів правління західнофранкського короля Карла Лисого (840—877 рр.), вважаємо, що датою першої письмової згадки ранньої Української держави є 838 р. В анналах повідомлялося, що посольство русів від імені Руської держави 838 р. уклало вигідну торгівельну угоду з Візантійською імперією, однією з авторитетних держав тогочасного міжнародного життя.
Науковими аргументами того, що 838 р. є першою письмовою згадкою і одночасно її можна вважати офіційною датою заснування київської держави України-Руси, власне, Української держави, є:
1) Київська княжа держава Україна-Русь мала свою територію, яку становили теперішні українські землі, і назву, про що зазначено у Літописі, міждержавних угодах — «наша земля почала іменуватися Руською». Визнання території і назви країни можна трактувати як початок політичної ідентифікації й, відповідно, однією з важливих ознак існування держави. Становлення держави пройшло тривалий шлях своєї еволюції. Її основними етапами стало означення спочатку держави (державного утворення) іменем пануючого племені, потім використання для означення назви держави слів «земля», «влада» і т. д., а в нові часи — з використанням слова «nation» (народ);
2) Київська княжа держава Україна-Русь мала розвинуту систему органів державної влади. За формою державного правління вона вважалася ранньосередньовічною монархією. Очолював державу Великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу, будучи главою адміністрації, він виконував також функції воєначальника і особисто водив рать у бій. Мали князі й судову владу. Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Правлячий князь у разі необхідності скликав народні збори населення — віча, які були важливим органом влади та інститутом українського звичаєвого права і були відомі вже в добу племінного ладу;
3) у Київській княжій державі Україна-Русь  сформувалося право як важливий регулятор суспільних відносин, найважливішими джерелами якого були: спочатку звичаєве право, князівські статути і уроки, а згодом «Руська Правда» та ін.;
4) у «Повісті минулих літ» зазначено, що саме з 852 р. започатковується власна хронологія, й по роках письмово фіксувалися найважливіші державні події у Київській Русі. Тобто уже тоді при князівському дворі існувала державна канцелярія. Це дає право стверджувати, що становлення і розвиток ранньої української (тоді — руської) державності було результатом внутрішнього закономірного соціально-економічного і політичного розвитку слов’янських племен на території сучасної України, а не принесено ззовні. У «Повісті минулих літ» переважно іменувалися нинішні українські землі, передусім Київ, Чернігів і Переяслав. Отже, проаналізовані історичні джерела дають нам підстави вважати, що станом на 838 рік уже повноцінно існувала високорозвинута, як для того часу, рання українська держава — Україна-Русь. 838 рік можна вважати початком історичного відліку Української державності. З понад 1180-літньою історією Українська держава належить до найстаріших держав Європи.
Тож Українській державі не 26 років і вона не нова, не молода держава. Незалежна Україна — це лише новітній етап у безперервному розвитку української державності. Сучасна європейська держава Україна є єдиною спадкоємницею Київської княжої держави Україна-Русь вже впродовж понад 1180 років.
Короткою історичною розвідкою неможливо відтворити весь історичний шлях української державності. Це буде зроблено у наступних публікаціях.

Руслан СТЕФАНЧУК. Походження назви України.

Руслан СТЕФАНЧУК,
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України.

Назва нашої держави «Україна» з’явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької». Походження назви «Україна» здавна привертало увагу багатьох вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов’язували її зі словами «край» — «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», «у краю», тобто «погранична територія», другі — з іменниками «край», «країна» у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва «Україна» нібито походить від дієслова «украяти» (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».
Цікавими і переконливими є погляди відомого українського мовознавця доктора філологічних наук, професора, академіка НАН України, заслуженого діяча науки і техніки України, автора понад 250 праць з історії та діалектології східнослов’янських мов, етногенезу східних слов’ян Григорія Петровича Півторака. Цей авторитетний вчений обґрунтував цілісну теорію походження української, білоруської та російської мов, також спростував міф про те, що ніби українці, білоруси та росіяни походять з єдиної давньоруської народності. Вчений доводить, що Київська Русь від самого початку формувалася як рання українська держава. Її державотворчим і об’єднавчим етносом стали південні русини, тобто праукраїнці.
Згодом, у період середньовічної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слово  «Україна» набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» «україну» дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством. Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово «україна» аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно зі свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар… хотів іти на царя і великого князя украйну… а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.). З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва «Україна» почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігово-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства), — польською україною.
Із виникненням козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».
На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), як зазначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрaїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва «Україна» поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма «русин», «руський» (від Русь) на «українець» (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці російського царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова «руський» етнонім «русский», поширивши його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви «русин», «руський» до етноніма «українець» завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва «Україна» поступово перетворилася на національну ідею, яка об’єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор’я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО. Проголошення і утвердження незалежної України 24 серпня 1991 р. 

Левко ЛУК’ЯНЕНКО,
Герой України, автор Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

18 серпня я був у Запоріжжі. Там відбувся велелюдний мітинг, фестиваль. 19-го я повернувся звідти ранесенько. Приїхав у провід Української республіканської партії. Саме у цей день утворили «ГКЧП». Я як юрист зрозумів юридичну природу того, що сталося. І ми розглянули питання про можливість переходу Республіканської партії на нелегальне становище. І на 11-ту годину Кравчук призначив зустріч у Верховній Раді. Я був запрошений як голова Республіканської партії. Це було 19-го числа. Тим часом змовники і Комуністична партія України, яка взяла участь у змові, зрозуміли, що програли. І тоді в умовах такого ніби їхнього провалу, а нашої перемоги, виступають колеги на зборах Верховної Ради і кажуть, мовляв, поки комуністи розгублені, давайте проведемо ось такий закон, такий закон… Пропозиції були добрі, спрямовані на те, щоб розширити суверенітет, але союзної республіки. Я, здається, прослухав три пропозиції, а потім піднявся і кажу: «Шановні колеги! Давайте зробимо щось інше. Давайте проголосимо Україну незалежною державою, і тоді нам не потрібно буде хитрувати — чи комуністи розгублені, чи не розгублені».
На початку серпня 1991 р. я неодноразово звертався до депутатів Верховної Ради з пропозицією проголосити Україну незалежною державою, і тоді Україна творитиме таке законодавство, яке необхідне для незалежної держави. Цю пропозицію сприйняли добре, як одкровення. І, здається, Д. Павличко каже: «Нехай Левко і напише!» Я піднявся, зробив кілька кроків, щоб іти у крило від вулиці Грушевського. А потім думаю: та що я сам, когось покличу. Обернувся і побачив Леонтія Івановича Сандуляка. Я знав його, це видатний учений, лікар, патріот і добра людина загалом. «Ходімо, Леонтію Івановичу». Це було о пів на одинадцяту. Збори дали нам півтори години, і о 12-й ми мали представити проект документа. Кажу до Сандуляка: «Який документ ми маємо робити? Що ми маємо охопити і як це сформулювати?» Необхідно написати якнайкоротший документ, нічого зайвого, ніяких великих історичних паралелей, ніяких розмірковувань про справедливість-несправедливість, без патетичних фраз про любов до України, нічого цього не треба. Треба висловити, що ми заявляємо Україну незалежною державою. Він із цим погодився. Леонтій пропонує: «Хай буде акт?» А я думаю: та й справді. Акт може бути багаторазової дії, може бути одноразової дії, але він не має нічого негативного сам по собі. Далі я почав писати таку ніби ввідну історичну преамбулу про те, що, продовжуючи традиції боротьби за незалежність і проголошення Української Народної Республіки незалежною державою 22 січня 1918 року… Другий абзац: опираючись на Декларацію про державний суверенітет, ухвалену півтора року тому… Третій пункт і четвертий, який стосувався територіальної влади. Про те, що законодавство СРСР втрачає чинність на території України і влада незалежної української держави поширюється на усі території у межах тих кордонів, які є, і плюс морська зона. І на 12-ту годину ми повернулися на збори. Я виступив із пропозицією, що треба писати якнайкоротший документ. Зрештою всі схилилися до того, що потрібно написати коротесенький документ, бо ця сесія Верховної Ради надзвичайна, і вона може одразу ухвалити. 24-го числа прийшли всі, бо це була скликана надзвичайна сесія. Зібралися в залі, Л. Кравчук оголосив порядок денний, що ось Акт проголошення незалежності. За цей порядок денний проголосували. Тоді він дає час для виступу. Піднімаюся, бо мені ж доручили. Я був в івано-франківській депутації і сидів так, що важко було вийти. А Яворівський був близько до трибуни. І ось ми піднялися обоє. Кравчук подивився на мене, на Яворівського і покликав Яворівського. Він вийшов на трибуну і оголосив цей акт. Комуністи попросили перерву, щоб обговорити. Їм перерву дали, вони спустилися у нижній зал. Обговорення не було довге, може, хвилин 20. Звучали сміхотворні думки. Хтось сказав: «А чим ми провинилися перед Москвою, що маємо відходити?!» Але між тими циркулювали й цікаві думки. Наприклад, що українці все ж таки гуманніший народ, ніж росіяни, і тому про всяк випадок треба відокремитися від Росії. Бо в Росії цілком можливо, що почнеться гоніння на комуністів, як було у 1956 році в Угорщині. Там коли відбулося повстання, то мадяри ловили комуністів і писали: «Комуніст!» «Зрадник!» Клали цей папірець на груди і приколювали багнетом. Хтось боявся, що це може початися і в Радянському Союзі. Тим більше, що Єльцин доволі круто діяв. Він 19 серпня виступив дуже різко проти цих змовників, заколотників, а це вже мова про 24-те число. То в комуністів були такі думки, що варто відокремитися, бо як будуть різати, то, може, тільки в Росії, а Україну не чіпатимуть. І тоді Гуренко, дякувати, що його голова добре спрацювала, запропонував проголосити акт. Вони піднялися в зал, і Кравчук запропонував проголосувати. На табло висвітилося 346 чи 349 голосів. Тобто величезна конституційна більшість. Навколо Верховної Ради, у парку були тисячі людей. Вони також чекали того рішення. А ми підхопилися, почали один одного обіймати. Мене вітали, я вітав. Це було таке піднесення, таке щастя, така радість, що більшого в житті я не знав. І тоді я подумав: «Боже, навіть якщо я б більше нічого в житті взагалі не зробив для України, то задля оцього варто було жити».
А потім ми вийшли на вулицю, трохи помітингували біля стін Верховної Ради, повернулися в залу, ухвалили важливі постанови, а ввечері на Софійській площі був загальноукраїнський мітинг — з’їхалися з усієї України, з усіх областей люди. Тоді були включені всі радіостанції України, і я зачитав для всіх українців Акт проголошення незалежності України. Ось так мені випала така важлива місія. Тут багато залежало переважно від Л. Кравчука. Я, безперечно, йому вдячний за це. А потім пізно ввечері повернувся додому, зайшов до хати, а на столі стоять якісь напої, закуски… Питаю в жінки, що це таке, а вона каже — це мій день народження, і питається, де мої друзі. Відкриваються двері і заходять члени Центрального проводу Української республіканської партії. Ми відзначили одразу два дні народження — день народження Лук’яненка і День народження України…».
Спогади Левка Лук’яненка про історичну подію 24 серпня 1991-го будуть опубліковані окремо (Ред.).

Володимир СЕРГІЙЧУК. Руська земля як держава українців.

Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

 

Процес творення державності в наших предків супроводжувався насамперед усвідомленням ними ідентичності наддніпрянських хліборобів через спільну мову. Спільна духовність і спільність економічних інтересів викликали до життя форми власного самоврядування, які з появою Києва як центру ремесла й торгівлі бурхливо розвиваються. Саме в цьому місті не тільки виробляються правила господарських відносин, згодом звичаєвого права, а й формуються світоглядні концепції щодо політичного устрою. Тож саме Київ стає економічною, культурною і політичною базою для творення Руської держави, яка не тільки об’єднує на автохтонній території окремішній східнослов’янський етнос із відповідним апаратом управління й військом як гарантом її існування, а й має міжнародне визнання, що є важливим фактором і донині.
Однозначно можемо стверджувати лише, що вже в середині ІХ століття світ нас визнавав за власною назвою Руської землі. Саме так іменується вона з 852 року в найдавнішому східнослов’янському літописі «Повість врем’яних літ». І наш літописець Нестор від візантійського імператора Михайла ІІІ (840—867) веде мову про руських князів. А вони з ним уже воювали, і там знали про русичів. І коли могутня держава зі столицею на Босфорі іменує терени розселення наших предків Руською землею, то, з усього видно, там уже і політично ідентифікували їх. Принаймні можемо стверджувати про міжнародне визнання Русі 860 року, коли Візантія укладає договір із київськими князями Аскольдом і Диром після їхнього вдалого походу на Царгород.
Зрозуміло, що для такого великого військового успіху у війні проти Візантійської імперії необхідне було існування потужного державного організму на наших землях, який тільки й міг забезпечити такий вислід широкомасштабної операції. Значить, він уже був, а відтак маємо право стверджувати про існування власної держави автохтонного народу, яку називали Руссю.
Її спадщину розвиватиме вже новий державотвір на українських землях — Галицько-Волинське князівство, що започаткує новий етап нашої державності з 1199 року. Однак її міжнародне визнання через коронування Данила Галицького на «короля Русі» в 1253 році не означатиме й подальше державницьке існування Київської Русі, як про це ще нерідко йдеться в працях багатьох дослідників. Не монголо-татари її зруйнували, бо останні прийшли на наші землі вже через чверть століття після заснування нового державницького об’єднання українських земель із центром у Галичі.
Справді, наприкінці ХІІ століття саме Галич міг узяти на себе цю роль, про що зазначав і автор «Слова про Ігорів похід», звертаючись до галицького князя Ярослава Осмомисла (1153—1187): «Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (Карпати. — В. С.) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!»
Після смерті Ярослава Осмомисла запросили до Галича волинського князя Романа Мстиславовича, який дав гідну відсіч Андрію Боголюбському, коли той після погрому Києва спробував учинити подібне з Новгородом. Він намагається об’єднати, власне, всі українські землі. Проте, зайнявши Київ, не переніс одразу ж сюди верховну владу, а, посадивши на престол двоюрідного брата Інгвара Ярославовича, лише розпочав підготовку проекту відновлення могутності Русі.
Роман Мстиславович розумів значення цього міста, про що нагадував усім князям: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому й найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. … Я ж вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя у Києві бог забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться…
Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон».
Поширивши свою відозву серед усіх Рюриковичів, Роман Мстиславович ініціює Трипільський з’їзд князів, на якому планував виробити й остаточно узгодити основні правила життя своєї держави, що вже розвивалася в новому форматі. Цього вимагала й напружена ситуація на південно-східних кордонах, де зачали з’являтися половці, шарпаючи Київщину й Переяславщину за підтримки своїх союзників з числа українських князів.
Отож Роман Мстиславович, володіючи Києвом, після Трипільського з’їзду князів його залишає й повертається до Галича, звідки невдовзі переносить свою столицю до Володимира-Волинського. Зрозуміло, що це відіб’ється і на долі Києва, який і далі занепадатиме. Тому й не дивно, що коли в 1240 році Батий з високого пагорба над тоді ще повноводою Либіддю дивився на Київ, то перед ним уже підносився не легендарний град — «мати міст руських», а лише тінь його колишньої величі.
Ось чому на сьогодні існування першої державності русів-українців із центром у Києві можна допускати з 852 року, а відлік її міжнародного визнання вести з 860-го до 1132 року.
Зовсім інше, до слова, було в наших північно-східних сусідів, які хотіли 2012 року гучно відсвяткувати 1150-ліття російської державності. Коли ж підказали їм, що запрошення варягів на князювання до Ладоги — це не свідчення визнаного світовою спільнотою власного самоврядування, а лише ознака неспроможності створити самостійний механізм упорядкування суспільних відносин на теренах розселення угро-фінських племен, то урочисті реляції поступово стихли.
Висновок. Українській державності не 26 років, і Україна не нова і не молода держава. Незалежна Україна — це лише новітній етап у безперервному розвитку української державності. Сучасна європейська держава Україна є спадкоємицею Київської княжої держави України-Руси вже упродовж понад 1180 років. Адже відомі сьогодні літописи — пам’ятки середньовіччя  Бертинські аннали 838 р. і «Повість минулих літ» 852 р. дають підстави вважати, що тоді уже повноцінно існувала високорозвинута як для того часу рання українська держава — Київська Русь, а якась із цих дат може вважатися початком відліку Української державності. А отже, одна із цих подій може бути підставою для запровадження в Україні національного Дня української Державності.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Більше фото тут — www.golos.com.ua

За матеріалами: Голос України

Поставити запитання