Від Ванкувера до Гуанчжоу – досвід українців, які жили за кордоном і чомусь повернулись назад

The Village Україна  публікує історії українців, які навчалися, жили та працювали за кордоном, але з різних причин вирішили повернутися додому.

Вадим Демедес

25 років, програміст

---

У 23 роки переїхав працювати програмістом у Канаду. Потрапив на роботу випадково: опублікував на GitHub [соціальна мережа для програмістів – ред.] проєкт суто для внутрішнього користування. Це побачив один із менеджерів канадської фірми й запросив мене в команду. Жив у Ванкувері, працював, усе ніби було добре, але мені було дискомфортно. Усі родичі постійно мене запитують, чому повернувся, і для них уже є готова відповідь: «Високі податки, життя в кредит, інший менталітет».

Канада інфраструктурно та технологічно набагато розвинутіша, а мені бракувало свого середовища. За такими простими речами я погнався назад. Повернувся в лютому цього року, якраз встиг до карантину. Коли вилітав з Ванкувера, було лише два випадки з коронавірусом, за кілька тижнів закрили все місто. Несвідомо ухвалив дуже вчасне рішення та продовжую працювати на ту ж канадську компанію, але тепер уже зі своєї кімнати.

Канадці навчили мене підтримувати й цінувати людей з ідеями як малими, так і великими. Саме тому почав постійно цікавитись українськими підприємцями, які створюють креативні проєкти: одяг, хендмейд-продукти, книги, шоколад – або просто місцеві кав’ярні з якісним дизайном і концептом. Усе це результат праці сміливих людей, тому я більше підтримую український ринок, ніж альтернативний продукт великої корпорації.

Даша Філатова

24 роки, маркетологиня

---

Чотири роки тому я поїхала з хлопцем у Польщу. Спробувала себе в проєкті рекламного стартапу. Недовго там попрацювала й переїхала до Берліна працювати маркетологом в Adidas. Потрапила в компанію через знайомого з Києва, який працював в українському філіалі фірми. Майже рік пропрацювала в німецькому офісі Adidas. Команда розмовляла англійською, займалася маркетингом. Однак мені там не давали креативити й через те, що моїм завданням було, грубо кажучи, слідкувати, щоб кросівки красиво стояли на вітрині, я звільнилася. У 2018-му повернулася до Києва.

Увесь закордонний досвід показав, що в Україні для мене є більше перспектив і тут мені цікавіше працювати. Я переоцінила всю креативну сферу, за час життя там більше розвинулися комунікативні навички: хочеш-не хочеш, а доводилося заводити нові знайомства та спілкуватися з людьми.

Після повернення до Києва працювала в SMM-команді «Хлебного», Holy Burger, «Молодість», Kyiv Food Market, «Уличная еда». Зараз займаюся Bro Market, паралельно на фрилансі в консалтингу.

Михайло Рожков

28 років, джуніор продакт менеджер в IT-компанії Appflame

---

У 2013-му закінчив факультет політології в Могилянці, наступного року працював на президентських виборах, побачив, як зсередини все відбувається й зрозумів, що це абсолютно не моє. Після того спочатку був асистентом директора, а потім піар-менеджером у благодійному фонді. І все ніби було класно, але я відчув, що в Україні мені стало тісно.

Вирішив переїхати до Ізраїлю. Я з єврейської сім’ї, а в Ізраїлі є програма Taglit, яка оплачує 10 днів перебування в країні для людей, які можуть за документами підтвердити своє походження. Навчався пів року в Аріельському університеті на міжнародному маркетингу та менеджменті, а потім переїхав до Єрусалима, де пів року вивчав іврит. Отримав громадянство й жив у Тель-Авіві, навчався в місцевому університеті. Працював нелегально на типографії ночами, кухарем у французькому ресторані й охоронцем для дітей під час екскурсій.

Університет закінчився, треба було виїжджати з гуртожитку й знайти серйозну роботу. Близький Схід – це класно, але я пострадянська людина, і мені там не комфортно. У фейсбуці побачив пост одногрупника з Могилянки на пляжі Гонконга. Списалися, він сказав, що живе в Гуанчжоу й кличе приїхати до себе. Я нічого не знав про Китай і до останнього плутав столиці Китаю та Японії. Роздав усі речі в гуртожитку та полетів у Гуанчжоу.

У Китаї працював учителем англійської для студентів і дітей. Через пів року зрозумів, що мені там не комфортно й треба їхати кудись далі. Купив квиток у Берлін. Там одразу потрапив на прайд і закохався в це місто. Після Китаю, де не було ні фейсбуку, ні інстаграму, Берлін здався мені повним свободи. Прожив там два місяці, витратив усі збереження та не знайшов ані роботи, ані квартири, тому повернувся в Китай. В Україну без грошей їхати не хотів, але тут відбуваються багато цікавих подій, які йдуть повз мене. Відчуття того, що це круто десь там, а ти такий крутий, десь далеко – розривало. Я купив свій зворотний квиток з Гуанчжоу до Києва за рік до рейсу, у серпні 2018-го. Тоді я розумів, що більше не повернуся назад жити, тільки як турист.

Коли повернувся, спочатку тусив з друзями та відновлював здоров’я, а потім знайшов роботу в IT-компанії. Спеціально нічого не шукав, але завдяки своєму резюме тут одразу запропонували оффер. Усе ніби круто, але досвід життя за кордоном радше заважає, ніж допомагає. Важко стримувати себе, коли стикаєшся з тупістю чи рагулізмом. Те, що мені реально допомагає зараз у житті в Києві, – це розуміння, що світ не має кордонів.

Анастасія Кострикіна

22 роки, асистентка-координаторка в дослідницькій компанії Gradus

---

У 2015-му поїхала навчатись у Вроцлавський університет, там вивчала політологію. Навчання за кордоном було одноголосним сімейним рішенням. Я навіть не складала ЗНО «про всяк випадок», одразу знала, що поїду з Києва. Завжди була думка, що за кордоном якісніше, сучасніше та цікавіше.

Перший місяць я була в групі з поляками, де вперше стикнулася з ейджизмом. Багато говорили: «Тобі 17 років, що ти можеш робити в польському університеті, ти ще маленька дівчинка». Тоді я перевелася в англомовну групу, там були студенти з різних країн Європи та пострадянських. Там було набагато спокійніше, навчання йшло добре, але роботу чи стажування за спеціальністю не можна було знайти. З українським паспортом могли взяти лише на нічні зміни в місцевий супермаркет.

На третьому курсі поїхала навчатись у Нідерланди за програмою Еразмус+. Більшість одногрупників поїхали навчатися далі в європейські університети, а я розуміла, що хочу назад до Києва. Батьки спочатку не зрозуміли мого рішення, думали, що трішки побуду й поїду навчатися далі. А я хочу розвиватись і шукати роботу за спеціальністю в Україні.

Завдяки навчанню за кордоном круто «прокачала» англійську. Тепер немає проблем з пошуком роботи в Україні, бо я легко володію іноземною мовою. Тут знаю свої права, хто їх захистить, мені не потрібно постійно доводити, що я своя.

Олександр Дзюба

43 роки, засновник технологічної компанії Lucid Reality Labs

---

Я народився й виріс у Ніжині на Чернігівщині. Після школи вступив у Хмельницьку Академію прикордонних військ України. У 2000-му закінчив навчання з відзнакою, мене розподілили служити в Харків у підрозділ прикордонної служби на українсько-російський кордон. Сумарно пропрацював там до 2011 року. Починав з лейтенанта, а пішов підполковником. У моєму підпорядкуванні було два пункти пропуску та 30 кілометрів «зеленого» кордону. Робота була дуже цікавою, але складною, без вихідних і відпусток. Майже щодня затримували контрабанду, нелегальних мігрантів, порушників кордону, постійно потрібно було швидко ухвалювати правильні рішення й вирішувати складні питання. Через деякий час зрозумів, що хочу створювати щось своє та спробувати себе в бізнесі.

За рік до звільнення вирішив, що треба вступати на MBA програму. Почав готуватися до міжнародного тесту GMAT [тест, який визначає рівень здатності навчатись у бізнес-школах], знайшов репетиторів з англійської та математики, готувався щодня впродовж року, але тест з першого разу не склав і вступив на магістерську програму у Швеції. Поїхав вивчати Leadership for Sustainability [лідерство за сталий розвиток]. Магістерка тривала рік, паралельно продовжував готуватися та склав GMAT й отримав підтвердження від Hult International Business School на МВА. Головний кампус розташований у Бостоні, але в нас була можливість обрати місце навчання в п’яти країнах світу. Обрав 8 місяців навчання в Шанхаї, а 4 – у Лондоні. Уже тоді паралельно працював у консалтингових компаніях аналітиком і займався дослідженням ринку.

Шанхай – величезний мегаполіс, але менталітет людей дуже відрізняється. Здавалося, що технології значно випереджають еволюційний культурний розвиток населення. Потім був Лондон, настільки полюбив це місто, що навіть не пам’ятаю жодного дощу. Мав пропозиції для роботи в Британії, але оформити в тій інвестиційній компанії мене як громадянина України не змогли. Пояснювали, що можуть офіційно оформити лише якщо в конкурсі не буде кандидатів з Великої Британії чи країн ЄС. Паралельно мені запропонувала роботу британська інвестиційна компанія, яка будувала готелі в Дубай. Я переїхав туди в 2013-му й пропрацював до липня 2014-го.

Повернувся в Україну, коли почалися військові дії на Донбасі. Узяв квиток на 17-те липня, у той день збили Малайзійський боїнг й авіакомпанії скасували всі рейси. Я повернувся на квартиру, яку винаймав у Дубай, а через 2 тижня сів на літак і прилетів до України. Знав, що повертатися в Емірати не буду. Займався волонтерством, за рік витратив майже всі зароблені кошти й зрозумів, що настав час починати свою справу вже з отриманим досвідом у Китаї та Британії.

Завжди хотів робити щось технологічне та на довгострокову перспективу, а не те, що на хайпі. Зрозумів, що доповнена (AR), віртуальна реальності (VR) і штучний інтелект (AI) – це буде революція, що змінить життя людства, як колись це зробив інтернет чи перший смартфон. У 2016-му переїхав до Києва й заснував компанію Lucid Reality Labs. Створюємо унікальні AR / VR рішення для топових західних компаній і брендів. З останнього працюємо з американською компанією Medtronic, створили для них першу у світі VR-симуляцію процесу інтубації пацієнта [спосіб підключення вентиляції легень – ред.]. Ми відкрили операційну кімнату, пацієнтів і всі пристрої, які потрібні для проведення операції для штучного дихання.

Багато хто мріє про мегаполіси: Лондон, Дубай чи Шанхай – там цікаво побувати. Я бачу, що справжні можливості є саме в Україні. Досвід життя за кордоном допоміг сформувати глобальне бачення й розуміння світових трендів, дозволив розмовляти з партнерами з усього світу однією мовою та створювати технології майбутнього тут.

Катерина Захараш

30 років, маркетинг-директорка та в.о. digital-директора L’Oreal Україна, підрозділ масового попиту

---

У L’Oreal я майже дев’ять років, з них півтора працювала в головному офісі в Парижі. У травні 2017-го мене туди запросили розробляти маркетинг-стратегії для компанії в країнах Східної Європи. Ти постійно в контакті з людьми – такими «великими шишками» з різних країн і культур, що цікаво, проте це також своєрідний виклик. Позиція доволі транзитна й передбачає, що в будь-якому разі треба кудись рухатися далі. Або на вищу позицію у своїй чи іншій країні, або ж продовжувати працювати в головному офісі, проте це також доволі тимчасово.

Коли приїжджаєш до Парижа, то почуваєшся маленькою людиною у великій машині. Не відчуваєш свого авторитету, важливості, парижани дружать зі своїми, а ти майже завжди будеш спілкуватися з тими, хто також приїхав за експат-контрактом. В Україні я маю команду й можу втілювати всі свої ідеї. У моєму підпорядкуванні зараз такі бренди категорії догляду за обличчям і тілом: L’Oreal Paris, Garnier, Mixa, Men Expert.

Життя за кордоном показало мені, як працює великий бізнес. Це допомагає в побудові локальної стратегії.

З особистого: це розширює світогляд, швидше адаптуєшся до новинок, оскільки більшість трендів приходить саме із західних країн та Азії. Ще один із плюсів переїзду: я повернулася до Києва та створила свій бренд одягу When Koala Met Fashion, який уособлює так звану затишну моду. Я за свідоме споживацтво, тому наші вироби як на кожен день, так і ділові події та різні івенти. У Парижі люди легко поєднують сумку Chanel чи YSL і конверси, хочу, щоб ця культура розвивалася й у нас.

Олександра Кривцова

27 років, архітекторка, викладачка Харківської школи архітектури

---

Я завжди вважала, що навчання – це перша сходинка, щоб залишитися за кордоном. Такий інтелігентний шлях еміграції. Спочатку вчишся, придивляєшся, вливаєшся у середовище й продовжуєш працювати. У 2015-му поїхала до Німеччини на магістерську програму з архітектури Dessau Institute of Architecture. Ця програма привабила мене тим, що англомовна й, будучи в європейському університеті, дуже легко можеш поїхати на стажування та програми обміну всередині ЄС. Я подавалася на практику до архітектурної компанії laisné roussel. Пів року жила й працювала в офісі в Парижі, макетувала, фотографувала, проєктувала, виконувала роботу архітектора, яка ніде не відрізняється. Спробувала, зрозуміла, що це не для мене.

Пам’ятаю, як стояла на реєстрації на рейс, були всі мої валізи, WizzAir не пропускав мене через перевантаження валіз, а в мене не було грошей заплатити. Просто сказала: «Я хочу додому». Мене пропустили, прилетіла до Києва й видихнула. Тут у мене є підтримка, моя родина та друзі. Мені важливо розмовляти рідною мовою, а бути емігранткою, яка буде тусити в колі українськомовних, лякає. Зараз я викладаю блок студії та навичок у Харківській школі архітектури й працюю над проєктами житлових і громадських просторів. Освіта та робота за кордоном змусили переглянути свої погляди й підходи до проєктування, навчили постійно порівнювати й робити вибір, аргументувати й відстоювати власні ідеї. А взагалі трохи ширше й спокійніше дивитися на світ.